відпочинок Єдність

90x10x1

Перше, що я відчула, коли потрапила на відпочинок Єдність, був страх.. 

Прикро про це казати, але це правда. 

Щоразу, коли я бачила людей з фізичними вадами, в мене щеміло у грудях. Боляче було дивитися, як хтось не може сам задовільняти свої потреби, а надто, коли це були дітки. 

Потрапиши сюди вперше, я побачила велику кількість таких людей і злякалася. Я не знала, що я робитиму. Але за кілька годин, а згодом днів, я зрозуміла, що не зможу жити без відпочинку, без цих людей, які за короткий час знайомства стали моїми хорошими друзями. 

Я пригадую ті перші роки, коли тільки починала працювати у цьому служінні… Вони незабутні.. Раніше було шкода тих, хто прикутий до візочка, але це було до того як я ближче познайомилася з їхнім світом.

Їх світ багатогрнанний, наповнений надій і сподівань . “Інваліди”, “неповносправні”,” люди з особливими потребами”, як їх називають у суспільстві, насправді дуже обдаровані, з багатьма можливостями. Вони щирі, вони добрі, вони відкриті… І насправді завжди готові прийти на допомогу. 

Слова одного з друзів на візочку “ таких як ми не можна жаліти”, спонукали мене задуматися, а чи дійсно вони заслуговують на жалість? 

Одного разу, сидячи в колі друзів: одні були на візочках, одні з милицями, в інших були фізичні вади або ж проблеми із зором, я спостерігала за ними і мені прийшла думка, що не ми їм потрібні, а вони нам. Вони в своїй безпорадності могли щиро славити Бога і дякувати Йому за те, що Він їх благословив. А ми, будучи здоровими часто про це забуваємо. Менше з тим, дуже часто нарікаємо на нашу “долю”. 

У кожного із цих людей різні історії, різні проблеми, але потреба у всіх одна: їм потрібна допомога. І дякувати Богу, що є такі люди, які свого часу вирішили присвятити своє життя тим, хто потребує нашої допомоги… Адже для одних ми стаємо руками, для інших ногами, комусь допомагаємо бачити, а комусь стаємо слухом… 

Це не є багато, чи надто важко, адже натомість кожен одержує набагато більше: благодать на благодать. “А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо” Сол. 6:9.